Поняття Язичництво не можна втиснути в строгі рамки термінів „релігія”,
чи „віра”, бо воно швидше – автохтонний природний світогляд і відповідний
йому спосіб життєдіяльності. Як стародавнє, так і сучасне язичництво
не є ні безмежною сліпою вірою, ні догматизованою релігією.
У різних народів споконвіку склалися різні світоглядні особливості і
їхні власні словесні, мистецькі та знакові скарбниці. Однак, різні язичницькі
системи в цілому єдині у тому, що Боги, Природа, Земля і відповідні
їм автохтонні народи (від старослов`янського «язици») перебувають у
нерозривному (кревному) взаємозв`язку. Тому термін „язичництво”, як
синонім етнічного чи народного, виявляється найбільш точним відповідником
явища, яке нині отримало черговий духовний сплеск у всіх країнах світу.
У багатьох слов`ян внаслідок споріднених мовних законів цей феномен
спонтанно і одночасно отримав народну назву „рідна віра”. Та, не зважаючи
на традиційність цієї назви і її уживаність в працях засновників нового
Відродження (В.Шаяна, Я.Стахнюка та ін.), деякі активні дуелянти в молодечих
словесних поєдинках намагаються оскаржити правомірність цього словосполучення,
мотивуючи тим, що нібито „нам не треба сліпої віри чи релігії”, нам
треба „віди”. Така постановка проблеми виглядає швидше спробою потопити
саму ідею в словесному потоці, як це не раз траплялося зі слов`янами.
Воістину типова риса наших доморощених шукачів істини в останній інстанції.
Панове, не поспішайте вихлюпувати рідну дитину в глобальну калюжу!
А що ж казати про інородні спроби підміни наших рідних понять? Вони
вже розродилися таким „строго науковим” терміном як „неоязичництво”.
Подібні прогалини в язичницькому осягненні світу моїми сучасниками,
а то й цілеспрямована підміна цінностей (в тому числі й через термінологію)
спонукали мене ще раз звернути увагу на витокову мотивацію передумов
до застосування згаданих назв для позначення етнорелігійного явища рідної
віри.
Як було сказано, язичницьке світосприйняття склалося внаслідок дії єдиних
природних законів світобудови – Прави (ведійської Рити), які мільйони
років є незмінними, підпорядкованими численним циклам (великим і малим)
аж до безкінечності. І нинішнє язичництво є природним спадкоємцем язичництва
минулого, а відрізняється від нього лише осучасненим способом відображення
тих же самих споконвічних законів. Тому вживати його назву з префіксом
«нео» ми взагалі не радимо, бо воно позбавляє нас спадкоємних прав на
продовження рідної традиції. Такі слова застосовують щодо новітніх сурогатів
будь-яких релігій, в тому числі інтернаціональних „нью-ейджів”, що не
мають ніякого етнічного коріння.
Пряма передача споконвічної язичницької традиції відбувається природно
і безперервно – як через живу мову, звичай, устрій життя народного,
так і через цілеспрямоване знання (науковий пошук та накопичення інформації,
методологію і систематизацію отриманих знань, внаслідок чого здійснюється
продукування ідей). Знання, або, як декому подобається „відання” потребує
тривалого культивування. Щоправда, слово „віда” носить уже інший відтінок
значення, і хай буде вам відомо – саме „релігійне знання”. Річ у тім,
що відання не падає само з неба як „манна небесна”, але дається як винагорода
за довголітню послідовну духовно-пізнавальну працю. До речі, період
учнівства у ведійських школах різного рівня тривав від 12 до 24 років.
Існували також строго визначені вимоги до тих, кого брагмани мають право
навчати Відам: „Це Знання не слід передавати невіруючому, нечистому,
людині з фізичними чи іншими вадами...” та ін. Саме досконале володіння
Відами (духовним) та умінням підтримувати своє тілесне здоров`я (фізичним)
може дати людині справжню Віру у власні сили. Отже, власна (особистісна)
сила людини забезпечується системою Знань і Дій, що дають їй змогу черпати
Сили із Космосу – тобто від Богів.
Таким чином, зваживши на всі (згадані і не згадані в цій статті) відтінки
значень слів „віра”, „віда” і „релігія”, ми вживаємо їх як синоніми,
що мають різну мотивацію застосування в різних сферах. Наприклад, у
народному сприйнятті „віра” окреслює цілком усталений стереотип („доки
писанки пишуть, доки колядники ходять, доти наша віра руська буде в
світі”); у середовищі язичницьких священиків, брагманів, волхвів, жерців
слово віда буде окреслювати поняття сокровенних, навіть утаємничених,
знань про Богів і Всесвіт, минуле і майбутнє та багато іншого, чого
пересічному громадянину відати (а тим більше взяти нахрапом) просто
не дано; у юридичній і науковій практиці доцільно ж застосовувати термін
релігія з огляду на його юридичну і наукову однозначність.
Тут доречно також принагідно сповістити, що слово „звичай”, яким нині
прагнуть підмінити назву „рідної віри” – не цілком відображає сутність
язичницького явища. В першу чергу через невизначеність того, який саме
звичай мають на увазі. У християн теж є свій звичай. Наприклад, профанований
християнством народний звичай святити „паски” чи „христити” дітей –
це також звичай, але ми не ставимо за мету відроджувати християнський
звичай. Стратегічна мета рідної віри – самозбереження Роду (нації) шляхом
відродження споконвічного світогляду та узгодження його з життєдіяльністю
нашого народу і держави. Тому першочерговим завданням язичників має
бути очищення збережених у спотвореному вигляді звичаїв від світових
нашарувань, повернення їм саме витокового священного (а отже, хотіли
б ви того чи ні, релігійного!) значення. Тоді громади, які відмовляються
від релігійної домінанти своєї діяльності, нічим не відрізняються від
гуртка шанувальників фольклору та етнографії. Таких фольклорних гуртів,
навіть високо професійних, не бракувало на концертних майданчиках навіть
у радянський час, та й сьогодні їх вистачає.
Слід нарешті зрозуміти, що у будь-якому традиційному суспільстві завжди
існував організуючий священний центр і буденна периферія. Якщо замість
природного священного центру виступає який-небудь, умовно кажучи, радянізований
інститут етнографії, то відродити рідну релігію в живому народному середовищі
не вдасться, бо й мета така не ставиться. Сакральний центр – це святиня,
капище, жертовник зі священним вогнем і сторожем цього вогню – брагманом-жерцем;
навколишній же, вибачайте на слові, „профанний” простір – це середовище,
де в сотнях простих селянських осель кожен господар, як умів, підтримував
своє власне домашнє вогнище. Цей загальнонародний соціум, хоч і консервував
до певної міри свою звичаєвість, але ніколи не міг відтворити у повному
обсязі ті внутрішні глибинні віди, які плекала спеціалізована духовна
верства. Бо релігія – сфера сакрального, звичай – сфера побутового.
І те, й друге – традиційне, але це різні рівні однієї традиції. Цю різницю
треба завжди мати на увазі, відроджуючи віру Предків. Поставивши мету
відродження побутового звичаю, все ж не зайве буде вписати свою діяльність
у відповідну сакральну Ієрархію, без якої сам по собі звичай мертвий.
Не забудьмо також, що й побутовий звичай має властивість змінюватися.
Цього не треба боятися, але слід дуже обережно і виважено ставитися
до реконструкції деяких втрачених ланок розірваного ланцюга. Така справа
по силі лише достатньо підготовленим фахівцям. Тому тут можуть бути
однаково шкідливими, як скепсис щодо такого відтворення, так і поспішна
запопадлива метушня. Припустимо, замість „Слави великої” Рідним Богам
(створеної на народну мелодію але з новими словами), можна на високо
професійному вокальному рівні співати „Йшли корови із діброви” – але
це все одно буде інший жанр і для іншої мети. Погодьтеся, що Гімн України
не співають на городі при сапанні картоплі, а „Буряки рядочками” – не
виконують при урочистому внесенні державного прапора. Не має сумніву,
що всі священні гімни (в тім числі Рігведи) колись створювалися талановитими
людьми, саме через те їх кращі зразки дожили до нашого часу. То що заважає
нашим професіоналам сьогодні наслідувати давніх митців, тим більше –
в такий сприятливий час, коли вже виникла суспільна потреба в них? Чи
може етнографічна монополія не дозволяє?
Оскільки Всесвіт перебуває у постійному русі, становленні й руйнуванні,
де все рухається по колу, то те, що сталося одного разу, неодмінно відбудеться
знову – хай по-іншому, але відбудеться. Закони Кола Сварожого, які ми
спостерігаємо на Небі й на Землі та відтворюємо щороку в рідних обрядах,
вчать нас, що всякий кінець чогось є початком нового стану Світу, Богів
і Природи. На кожному новому колі, Світ набуває нових якостей, тому
і язичництво наших Предків не було ні догмою, ні сліпою вірою, загнаною
в закостенілі лещата звичаю. Воно постійно (періодично!) сповнювало
людину, маленьку клітину великого космічного організму, святістю моменту
єднання з цим великим Світом, що періодично повторюється в усе нових
і нових видозмінах. Періодичність зв`язку з Богами (або, якщо комусь
так хочеться, з Космосом) і відображає сутнісне значення слова релігія
(лат. префікс re- – повторно, ligo – зв`язок). Людина може і повинна
жити так, щоб її людське життя не суперечило законам Природи, тобто
волі Богів. Тоді релігія, по суті – це спосіб періодичного звіряння
свого життя з космічним еталоном. Ця потреба досі існує в тих людей,
які ще не втратили людську подобу. Для них це майже те саме, що звірити
годинники...
Наші Боги одночасно є творчими Силами, що постійно творять Світ і всіх
живих істот; вони створили й нас, рід людський, тому ми вважаємо рідних
Богів своїми прямими Предками. Волхв Володимир Шаян вважав, що відчуття
Божественності нашого родоводу вселяє народові віру в своє шляхетне
походження і відповідно – формує благородну поведінку та стиль життя.
Віра – це, насамперед, упевненість у собі, у правильності своїх дій,
і якщо хочете – у їх богоугодності.
Не зважаючи на постійне глобальне прагнення віртуалізувати та уніфікувати
життя людське, все ж природне світовідчування не може зникнути, померти,
поки існує людина як жива істота саме на цій Землі, під цими Сонцем,
Місяцем і Зорями. Отже, мета щоденного життя язичників – жити у злагоді
з Родом і Природою, у співтворчості з Богами, зберігаючи заповіти предків,
передаючи духовну спадщину своїм майбутнім поколінням. Рідна віра –
не тільки світогляд і основа життєдіяльності, а й запорука самого існування
будь-якої нації в несприятливих глобальних умовах, тому вона має стати
природною і розумною ідеологією кожної національної держави. Саме через
це язичники вважають своїм обов`язком звертати на неї увагу всього суспільства.
Язичницька етика і етнічна екологія говорять: „що в Землі взято, в Землю
має бути й повернуто”. Аналогічно: „що в народу взято, народові має
бути й повернуто”.
Декому здається, що можна відкинути „застарілу” вже міфологію, майже
казкові імена Богів, – достатньо просто вести нормальний природний спосіб
життя і, не обтяжуючи себе ніякими обрядами, вважати себе язичниками.
Слід зазначити, що язичництво, як і будь-яка інша релігія, невіддільне
від міфологічного мислення. Язичницький світогляд заснований на обожнюванні
Природи і всіх явищ безмежного Всесвіту, населеного безліччю різних
істот, які разом складають власне те, що є Життям. Тому ми не можемо
відмовитися від тих природних Богів, їхніх образів, імен та символів,
які склалися тисячоліттями в народній традиції, від тих багатих словесних
скарбів, що залишилися нам у спадок від пращурів, від тих етнічних матриць,
що сформували наш власний національний образно-поетичний знаковий світ.
Справді, наші колядки – це славені Богам Роду (Різдву Світу), веснянки
– не побоюся цього слова, „літургійні” співи (від грецького liturhia
– „громадське богослужіння”) Богині Ладі, Весні, Коханню, Щастю. Чи
можна вважати себе освіченою людиною, не знаючи цих духовних кодів власної
нації?
Не відаючи чи не розуміючи їхнього смислового сакрального значення,
людина не може адекватно сприймати рідний світ і відповідно реагувати
на нього. Ці стереотипи як правило, закладаються в менталітет як підсвідомі
матриці, однак без знання цієї „грамоти” не можна зчитувати ту родову
інформацію, що передана нам від генетичних Пращурів, а це в свою чергу,
унеможливлює органічне єднання зі своїм етносом. Нині значна частина
націй вільно послуговується образно-символічним арсеналом юдейсько-християнської
міфології (як Адам і Єва, Ноїв ковчег, Ісус, „святі мученики” та ін.),
що може й задовольняють глобальний уніфікований світогляд. Для нас,
язичників, які вже усвідомили всю катастрофічність такого становища,
не може бути компромісів, ми не можемо миритися з нав`язаним нам станом
речей, не можемо відмовитися від своїх споконвічних Богів, які для нас
є не просто „поезія”, а насамперед, рідні святощі (релігія)! Саме через
це нам необхідно повертати народу власні знакові кластери, що внаслідок
негативних історичних процесів колись були потрощені на дрібні уламки,
і буквально робити їх „дефрагментацію” – складати цілісну картину: імена
Богів, міфологічні персоніфікації, молитви, прислів`я, вишивки і обряди,
які живуть і ладують народний організм, створюють почуття затишку рідного
Дому. Ми зобов`язані усім своїм щоденним життям і святковими обрядодіями
пробудити наші власні сокровенні духовні сили постійним застосуванням
символів, словесних формул і викликанням до нашого сучасного Життя колись
забутих Богів. Тільки таким чином ми створимо свій власний священний
і духовно наснажений простір, у якому буде ладно жити нашому народові.
Лад, або язичницька гармонія, це такий стан життя, коли всі суперечності
в душі людини усунуті, а між людиною і навколишнім світом існує духовна
згода. Тому особистою метою кожного язичника має бути досягнення Ладу
і Щастя у своєму повсякденному житті, а також поширення цього етнічно
ладованого поля на своїх однодумців, і загалом на увесь рідний народ.
Досягнення Ладу є наслідком розумового і духовного зусилля, спрямованого
на розуміння законів буття Всесвіту і визначення свого місця в ньому.
Тому язичництво є світоглядом, цілеспрямованим на самовдосконалення
людей і націй.
У ведизмі, всі ці поняття, навколо яких схрестили свої списи наші хлопці-молодці,
поєднані багатозначним словом Дхарма – права, віра, знання, закон, звичай,
спосіб життя. Дхарма народився з думки Всевишнього Брагми, він є божественною
мудрістю. Він – також Бог справедливості та доброчинства, в образі якого
персоніфіковано поняття релігійного закону, морального правопорядку
(того ж таки Ладу). Недаремно його жонами є десять доброчинств: віра,
вчення, слава, щастя, твердість, мудрість і т.д.
Не секрет, що сучасна людина у світі „культу споживацтва” стала дуже
залежною, а значить – легко керованою в бажаному для агресора напрямку.
Американо-сіоністський світ з його нав`язливими вульгарно-ліберальними
„цінностями”, незалежно від нашого бажання вторгається в наше життя,
цілеспрямовано і нахабно, не тільки через всевладні ЗМІ, а й на повсякденному
суспільному і побутовому рівнях. Відчуваючи свій близький ідеологічний
крах, він шукає опори в глобальних „общєчеловєчєскіх” стереотипах, що
в основному спираються на християнську релігію, і нав`язує їх у всесвітньому
масштабі. Проте язичники знають, що „єдиний бог” нинішньої уніфікованої
монетаристської цивілізації – мертвий. Для тих же, хто ще досі боїться
„зрадити” цього силоміць нав`язаного розіп`ятого бога, нагадаємо, що
куди страшнішою була зрада ще живих рідних Богів, хоч це й сталося дуже
давно і не з нашої волі...
Отож, образно кажучи, якщо ви потрапили в трясовину, у вас є лише два
шляхи: або йди далі, щоб з головою потонути в хаосі глобального виру,
або повернутися назад, щоб своїми ж іще свіжими „історичними” слідами
вибратись на тверду ґрунтову дорогу, утоптану стопами Пращурів, яка
виведе вас із зажерливої пащі світового болота.
Хай прийдуть до язичництва ті, хто готовий поділити з нами відповідальність
за життя і долю свого власного народу. Хай допоможе всім нам Віра в
божественність нашого Роду, Віда про сокровенні смисли Життя, Рідна
релігія як державна інституція, Священний звичай споконвічного єднання
минулого з майбутнім!
